Ключовим, на мій погляд, є усунення викривлень у розподілі валового продукту в ході формування зарплат і прибутків громадян.
По-перше, не може бути такої колосальної нерівності в доходах різних соціальних груп, видів діяльності і галузей, як зараз в Україні.
Величезний розрив у зарплаті за виконання різних видів робіт підриває
її стимулюючу дію, оскільки ріст індивідуальних доходів стає залежним
не від кваліфікації робітників, якості і продуктивності праці, а від
місця роботи.
Виникнення значного розриву у зарплаті робітників різних професій є
також наслідком часткової декваліфікації робочої сили радянської школи,
рівень якої став невідповідним новим вимогам приватного бізнесу. Таким
робітникам платять набагато менше через надлишкову пропозицію їх
трудових послуг.
З цього можна зробити висновок й про відставання рівня сьогоднішньої
освіти, включаючи систему перенавчання, від вимог часу. В результаті –
міжгалузева і професійна міграція , "плинність" кадрів, неосвіченість і
недбайливість працівників.
Одним із основних чинників майнового розшарування стала корупція. З
нею місце роботи стало ще сильніше впливати на здобутки людей,
послабляючи стимули до праці і підприємництва. Саме завдяки
очікуванню незаконних доходів, посади у владі та органах надання
державних послуг для багатьох стали маніакальним бажанням.
Люди готові давати хабарі, аби опинитися на посадах потенційного
хабарництва. Корупційні доходи у багатьох випадках перевищують законні
зарплати і прибутки. В результаті вилученнь через корупцію суспільство
втрачає значну частину державних видатків, інвестицій підприємств і
заощаджень сімей, які б могли підвищувати потенціал його розвитку.
Не менш шкідливими є й викривлення суспільної свідомості, моральна й
інтелектуальна деградація, втрата честі, соціальна пасивність, які є
неодмінними супутниками цих зловживань. Наш національний людський
капітал втрачає свою вартість.
Не повинні також настільки різнитися доходи від приватного великого
бізнесу і доходи рядових робітників, освітян, медиків, селян. Майнова
поляризація суспільства розхитує соціальну терпимість і кооперацію між
людьми, дестабілізує суспільство, штовхає до нездорових способів
збагачення – шахрайства, фінансових афер, податкових маніпуляцій,
хабарництва.
В Україні соціальне розшарування досягло диких, можливо, латиноамериканських рівнів.
Хоча соціологи повідомляють про співвідношення доходів 10% найбагатших і
10% найбідніших українських громадян як 40/1 ( у європейських країнах
це співвідношення на рівні від 6/1 до 7/1), можна самим підрахувати:
офіційні українські гривневі мільйонери ( а їх – сотні тисяч) багатші за
мільйони пенсіонерів у 100 і більше разів. А неофіційних мільйонерів,
поза сумнівом, у нас більше, ніж офіційних.
На жаль, українська державна система "вирівнювання" соціальних перекосів є суцільною фікцією.
- Мінімальна зарплата і пенсії підвищуються повільніше, ніж зростають ціни;
- ПДВ нараховується на ліки, хліб, молоко, послуги ЖКГ, які споживаються головним чином незаможними сім’ями;
- бідні платять вищі податки – ставка оподаткування зарплати – 17%,
дивідендів та інших майнових прибутків багатих – 5%, не зростають ставки
податків пропорційно збільшенню доходів;
- соціальні субсидії не призначають безробітним, безхатченкам або нужденним, якщо у них є холодильник або праска.
|
Фото toonpool.com |
По-друге, українська влада фактично карає людей за самозаробіток грошей з власної ініціативи.
Надавати інтелектуально-професійні послуги, вирощувати квіти, ялинки і
декоративні рослини, робити ремонтні роботи, продавати каву і пироги,
посередничати у торгівлі, вкладати у цінні папери й нерухомість – небезпечно з огляду на агресії міліції, податківців,судів, виконавчої служби.
Складається враження, що дрібний власник вже вдруге за останні 100
років (перший раз – після жовтневого перевороту 1917 року) стає для
правлячого класу ворожим елементом. Те ж стосується селян – дрібних
землевласників, яких влада ізолює від можливостей бізнесу –
постачальників посівного матеріалу, матеріалів, техніки, кредитів,
ринків продажу тощо. Ніби право на підприємництво мають лише крупні
корпорації , та й то – лише наближені до влади.
В результаті маємо тотальне безробіття, нелегальну приватну
діяльність через бажання уникнути обтяження і побори влади, заощадження,
які ризиковано оприлюднювати і вкладати в справу. Відбувається також
виштовхування ділових людей в еміграцію, де умови для бізнесу
непорівняно кращі, і підприємцям гарантоване соціальне забезпечення.
Масовий бізнес залишається слабо розвинутим, прибутки активних громадян –
неприпустимо малими, а сам дрібний бізнес – непривабливим для людей.
По-третє, недопустимою є гіпертрофія банківських споживчих позичок відносно сумарних грошових надходжень сімей.
Значні позички не спонукають людей до заробляння грошей, і придушують
вагомість продуктивної праці. Окрім того, споживче кредитування
населення у надмірних обсягах штучно збільшує платоспроможний попит на
внутрішньому ринку, штовхає людей до ажіотажних купівель і відволікає
від необхідності заощаджень. Суспільство з перекосом у кредитування
сімей і з високою інфляцією цін не думає про накопичення на майбутнє –
на старість, житло, навчання тощо.
Без цих накопичень економіка не може бути здоровою. Вона задовольняє
ажіотажний попит збільшенням поставок товарів з-за кордону, подавляє
внутрішнє виробництво, не створюючи фінансову базу для інвестицій і
майбутнього розвитку.
Саме така картина спостерігалася в Україні у 2007-2008 роках, коли
позички на споживчі потреби видавалися банками у необмежених обсягах, і
нерідко без будь-яких гарантій та навіть надій на повернення.
Запозичення отримував хто завгодно, включаючи безробітних. Видавалися
вони для купівлі не тільки коштовних , а й дешевих речей – мобільних
телефонів, фотоапаратів, туристичних путівок тощо. Не потрібно було
робити майнових чи інших застав. Поручителями часто визнавалися
випадкові люди з нез’ясованим майновим статусом і т. і.
Не дивно, що приблизно третина тих позичок "вилетіла в трубу",
декілька установ розвалилося. Тут явно "дав маху" Національний Банк,
який не забезпечив потрібну дисципліну, фінансовий контроль і хеджування
ризиків банківської активності.
По-четверте, у нас при розподілі доходів не виконуються не те що макроекономічні закони і правила, а навіть аксіоматичні норми.
До них належить і неприпустимість більш стрімкого приросту середньої
зарплати в економіці відносно підвищення продуктивності праці.
В Україні у 2001-2007, 2010 і 2011роках усе було навпаки – за даними
урядової статистичної служби, середня зарплата зростала швидше. Те ж
планується на 2012 рік: вона у реальному вимірі повинна зрости на 9%, а
продуктивність праці – лише на 5,7%.
В результаті такої політики, трудові виплати не залежать від трудової
продуктивності, а отже, вони і не стимулюють продуктивність. А це є
першопричиною низької динаміки ВВП країни і тої його частини, яка
забезпечує утримання пенсіонерів, інвалідів, дітей, безробітних, інших ,
хто потребує допомоги і захисту. Не дивно, що в Україні їх становище
особливо погане.
Чому так відбувається, і як працюючим вдається перетягувати ковдру
суспільних доходів на себе? На мій погляд, повільне зростання
продуктивності праці випливає з надто незадовільних темпів росту
ефективності національного господарства, що у свою чергу є наслідком
його інституційних хвороб. А саме, монополізації ринків, майнової
безвідповідальності боржників, розкрадання активів державних корпорацій,
чиновницького протекціонізму окремим приватним кампаніям, корупційних
схем отримання прибутків та інших.
У той же час показники випереджаючого підвищення середньої зарплати викликають сумніви – вони можуть бути наслідками статистичних маніпуляцій.
Як тимчасові явища, такі випередження стають можливими завдяки
надлишковим гіпертрофованим обсягам грошової емісії НБУ, що
спостерігалося у минулі роки.
По-п’яте, досить дивно виглядає десятилітній тренд
перевищення приросту реальних доходів населення, розрахованих на душу
населення, над приростом ВВП України на душу населення.
Адже валовий продукт є матеріальною базою отримання реальних доходів
людей. Тільки один раз, у 2003 році, доходи населення відставали від
темпів підвищення ВВП.
Реальні доходи за 2001-2010 роках зростали у 2,3 рази швидше, ніж
валовий продукт на душу населення. Загалом за десять років вони
підстрибнули у 3,7 рази.
Може бути два раціональних пояснення такого нелогічного явища. Перше:
додаткові доходи виникають завдяки імпортним надходженням і
запозиченням, які були особливо активні у 2006-2010 роках.
Друге: економіка штучно накачувалася грошима, які збільшували
номінальні зарплати і соціальні виплати. Це дійсно спостерігалося у
2000-2005 роках.
І ще одне нераціональне пояснення: державний статистичний
орган у своїх розрахунках занижував рівень приросту споживчих цін, і
завдяки цьому показував більш високе зростання доходів громадян, ніж
насправді. Це він може робити, якщо не враховує усі дефлятори споживчих товарів і послуг та маніпулює вагою окремих дефляторів.
Дійсно, за вказані десять років споживчі ціни зросли у 2,75 рази, а
дефлятори ВВП – у 4,2 раза. Різниця настільки велика, що викликає
недовіру до статистичних розрахунків.
Згадаймо, зокрема, що споживчі товари і послуги складають 71% обсягів внутрішнього валового продукту. Я
схиляюсь до думки, що індекс інфляції занижувався і, відповідно,
показник приросту реальних доходів громадян є недостовірним, завищеним.
Більше схоже, що збільшення реальних доходів був нижчим за зростання
ВВП, і за 10 років не перевищило 60 %. Отже, офіційна інформація про рух
зарплати і ВВП на душу населення є насправді статистичною ілюзією.
Поза тим, жодне з пояснень дійсного відставання росту ВВП України від
потенційних можливостей не втішає. А усі штучні маніпуляції з грошовим
попитом приведуть тільки до загасання економічної динаміки.
Табл. 2. Динаміка доходів громадян і ВВП України в розрахунку на душу населення, проц.
Індекс реального приросту доходів громадян/ душу населення
|
123,9
|
119,2
|
110,3
|
120,8
|
125,2
|
112,8
|
115,5
|
108,6
|
90,5
|
117,3
|
370,1
|
Індекс фізичного приросту ВВП/душу населення
|
110,3
|
106,3
|
110,7
|
113,2
|
103,7
|
108,3
|
108,6
|
102,7
|
85,7
|
104,3
|
163,6
|
По-шосте, вкрай негативним є співвідношення загального фонду
зарплати і прибутків громадян, - з однієї сторони, та пенсій, соціальних
виплат і допомог – з іншої.
Причина – неприпустимо мала чисельність зайнятих порівняно з чисельністю престарілих і соціально вразливих членів громади.
На це співвідношення більше впливає не "старіння" нації , як
заявляють деякі політики і спеціалісти (адже головний чинник –
"тривалість життя" - не змінився), а величезний дефіцит робочих місць,
який не вдалося подолати ще з часів розвалу планової економіки.
Масова трудова еміграція і структурне безробіття не дають змоги
виправити вказану диспропорцію між фондом зарплати і пенсійно-страховими
і соціальними виплатами держави.
Убогість соціальної політики влади полягає у тому, що вона за
цієї складної ситуації не придумала нічого кращого, аніж підвищити
пенсійний вік та відмовити пенсіонерам в обов’язковій індексації
пенсійних виплат, якої не було вже два роки.
По-сьоме, причиною нестачі нових робочих місць є недостатні обсяги інвестицій в основний капітал. А
їм заважають мізерна прибутковість виробництв і доходів громадян,
неліквідність бізнесу, що вже вичерпав себе, і дуже високі процентні
ставки за кредитами, що загрожують боржникам втратою капіталу.
Ще старина лорд Джон М. Кейнс вивів цю залежність між процентом і
зайнятістю у суспільстві. Тож Україна з найвищими відсотками за кредити
протягом усіх 20 років існування власної грошової системи і 50%-ю
зайнятістю, порівняно з 1991 роком, є найкращою ілюстрацією теоретичних
висновків класика.
|
Фото i-r-p.ru |
По-восьме, слід вказати на серйозну небезпеку економічному
становищу країни у разі витіснення в еміграцію кращих наших робітників
та напливу в Україну низькокваліфікованої робочої сили із злиденних
держав Азії й Африки.
Про таку перспективу, як про звичну річ, дискутують демографи. За
оприлюдненими даними Світового Банку, у 2011 році з України емігрувало
6,6 млн громадян, а приїхало на заробітки 5 млн іноземців. Дані, як на мене, не викликають довіри. Проте, я про інше.
Заміщення таким способом втрат людського капіталу внаслідок виїзду
українців у пошуках роботи, в дійсності, не відбувається. Падає якість
цього капіталу, виявляється його невідповідність до попиту на
працівників потрібної кваліфікації.
Просте, кількісне заміщення українців іноземцями, непідготовленими до
роботи на наших не тільки новітніх, а й традиційних підприємствах,
спричинятиме лише зростання безробіття з усіма його негативними
наслідками. І у той же час, діючі кампанії більш гостро відчуватимуть
дефіцит кадрів, і не зможуть розвиватися. При цьому, звичайно, для
держави втрачається сенс покращення якості і осучаснення освіти – це не
впливатиме на задоволення кадрових потреб і ефективність вітчизняного
виробництва.
Отже, витікають наступні висновки з цього дослідження формування доходів українських сімей :
- зарплата дуже слабко стимулює людей до активної діяльності та праці;
- норми регулювання приватного бізнесу є дестимулюючими та дискримінаційними;
- хронічно не вистачає робочих місць і найкращі й молоді покидають країну;
- не створені умови позичкового стимулювання зростання
зайнятості, проте роздрібними кредитами заохочується надлишкове
споживання сімей;
- залишається низькою якість робочої сили;
- корупційна система стала майже всеохоплюючою і фактично дозволеною владою;
- громада озлоблена і деморалізована через незаконне надзбагачення купки одних і жебрацтво інших, які у більшості;
- збільшення номінальних доходів громадян не супроводжується
ростом ефективності виробництва і у значній частині є штучним;
- середній рівень зарплати через відносний надлишок пропозиції
робочої сили і декваліфікацію старих кадрів є найнижчим у Європі;
- держава демонструє свою неспроможність повноцінно виконувати пенсійно–соціальні функції.
ЩО РОБИТИ?
Гірше бути не може. Праця втратила престижність, а життя більшості
громадян стає усе біднішим. Падають заощадження й приватні інвестиції.
Люди втрачають надії на краще майбутнє.
Чи існує вихід?
Так. Перерахуємо, що треба зробити.
Перше. Стимулювати створення робочих місць, особливо у нових
високотехнологічних галузях та нарощувати продуктивність праці , що
пов’язано з приростом нового і оновленням діючого виробничого капіталу.
Задля цього треба, перш за все, перейти на засади проекспортної економіки,
позбавившись статусу чистого імпортера і безнадійного боржника, підняти
ринкову конкуренцію, обов’язкову майнову відповідальність боржників та
стимули приватного бізнесу і приватних інвестицій. Зокрема, мова йде про
створення умов для вільного підприємництва перш за все через
адміністративну дерегуляцію, фінансове, валютне й податкове сприяння і
забезпечення стабільності правил господарювання.
Друге. Уряд також повинен заохочувати бізнесменів до розгортання трудомістких галузей
економіки і скорочення енерговитрат, та всіляко підтримувати дрібне й
середнє підприємництво (спеціальними доступними кредитами, пільговим
оподаткуванням, державними гарантіями інноваціям,
індивідуально-накопичувальним пенсій ним і медичним страхуванням та
іншим).
Третє. Необхідна спеціальна кредитно-грошова політика Національного Банку
щодо зниження банківських процентних ставок до прийнятного у
збалансованій економіці рівня. Він, як мінімум, вдвічі нижчий середньої
чистої прибутковості національного виробництва. За таких умов стане
можливим динамічне збільшення приватних інвестицій і нових робочих
місць.
|
Фото sovmusic.ru |
Четверте. З метою сприяння працевлаштуванню в Україні молодим
випускникам вітчизняних вищих навчальних закладів, варто встановити
скидки зі ставок відрахувань до державного Пенсійного Фонду кампаніям, в
штатах яких є такі молоді спеціалісти. Наприклад, застосовувати половинну ставку відносно фонду зарплати молоді.
П'яте. Поштовх до якісного покращення має отримати від влади система
освіти – наданням фінансових, інтелектуальних, технічних та кадрових
інвестицій, а також запровадження моделі корпоративних замовлень на випускників ВУЗів.
Необхідно також фінансово підтримувати з державного бюджету роботу
приватних рекрутінгових агентств як підрядників центрів зайнятості.
Фінансування останніх повинно бути диференційованим по регіонах, у
залежності від рівня безробіття і направленим на перенавчання й
працевлаштування (а не на будівництво офісів , як зараз).
Шосте. Визначальним для боротьби з трудовою еміграцією є просування житлового будівництва.
Варто започаткувати створення фондів житлового будівництва, що
фінансувалися б державою разом з приватними інвестиційно-кредитними
установами. Такі фонди доцільно було б розміщувати у регіонах (областях)
України. Вони могли б надавати довгострокові позички
інвестиційно-будівельним кампаніям, які б ставали власниками та
орендодавцями житла до повного викупу останнього мешканцями. Це
дозволить захистити реальних жителів - покупців нових квартир (
будинків) від різних посередників-аферистів, а також дозволятиме
збільшити потік інвестицій у житлову сферу, створюючи кращі гарантії
кредиторам.
Сьоме. Має бути знижена загальна ставка нарахувань на фонд зарплати підприємств (приблизно вдвічі) – це ключове питання.
Восьме. Потрібна й перебудова шкідливої системи споживчого
кредитування, поле використання якої зараз обмежене Нацбанком України
(діє іпотечне і автомобільне кредитування).
Можливі напрямки такої перебудови, на мій погляд, наступні: надання
банками позичок виключно у межах майбутніх прибутків позичальників, і як
частки цих прибутків; застосування лімітованих кредитних карток, що
видаються клієнтам під депозитний внесок; обмеження рівня процентної
ставки за споживчими кредитами (якщо ринкові процентні ставки зависокі,
ці позички не повинні видаватися); перехід до негрошової – лізингової
або товарної форми надання запозичень; охоплення ними лише торгівлі
товарами довготривалого вжитку та інші.
Дев'яте. Для зупинки ескалації кримінального збагачення осіб, держава мусить перш за все ліквідувати джерела корупційного отримання доходів чиновників та бізнесменів, і розкрадання суспільних фінансів.
Це – державні закупівлі, субсидії банкрутам, рекапіталізація банків
через стабілізаційний фонд, привласнення і нецільове використання
бюджетних коштів, приватизація державних підприємств. Зокрема, акції останніх треба продавати не одним чи двома пакетами по 50-90% - це робиться на запит олігархів.
Потрібно встановити верхню межу пакету акцій одного товариства, що
має право отримати особа у процесі приватизації ( для окремих типів
об’єктів, наприклад, природно-монопольних – не більше 5-10 %), і
розповсюджувати акції дрібними частками серед якомога більшого числа
українських громадян. Власниками повинні стати не одиниці, а мільйони.
Необхідно також упереджувати концентрацію майнових активів в одних руках,
отриманих сумнівним шляхом. Наприклад, забороняти купівлю підприємств з
метою їх горизонтального об’єднання; не дозволяти поглинання фірм
внаслідок штучного банкрутства; ввести кримінальну відповідальність за
рейдерське захоплення атрибутів власності та органів управління, а також
за примус міноритарних акціонерів до продажу своїх прав.
Потрібні ефективні дії влади з ліквідації таких типових для наших
реалій способів незаконного збагачення крупного бізнесу, як
привласнення:
(а) монополістичних надприбутків від зухвалого маніпулювання цінами та якістю товарів і послуг на ринках;
(б) ренти за використання природних ресурсів, корисних копалин і земель;
(в) сільськогосподарської ренти, коли перекупники і переробники занижують ціну на продукцію селян;
(г) завищених обсягів відшкодування сплаченого ПДВ шляхом подання фальшивих документів щодо експорту товарів і послуг;
(д) прибутку від ухиляння від сплати імпортного мита і ПДВ з імпортних товарів;
(е) політичної ренти, яка є наслідком чиновницького потурання
олігархам з податкових зобов’язань, оплати енергетичних товарів,
отримання пільгових кредитів тощо.
Десяте. Гальмуванню майнового розшарування й соціальній нерівності
повинен сприяти також перехід до універсального для всіх видів
прибутків громадян помірно прогресивного оподаткування індивідуальних
доходів.
При цьому ставки податку доцільно встановити на рівні від 0 до
18-20%. Найменш оплачувані працівники не тільки не повинні вносити до
бюджету жодної податкової гривні, а й мають отримувати державні субсидії
– грошові або натуральні, наприклад, харчовими продуктами, ліками,
товарами для дітей тощо.
Одинадцяте. Ще один спосіб зменшення диференціації матеріального стану людей – звільнити від оподаткування ПДВ соціально важливі товари й послуги, які здебільшого вживають малозабезпечені сім’ї.
А це означає, що податкова буде зобов’язана повертати сплачене ПДВ
виробникам відповідних товарів і послуг при їх продажі всередині
України. Це буде стимулювати збільшення їх випуску і зниження вартості.
Паралельно треба підвищувати ставки акцизів на товари, які у більшості споживають заможні громадяни.
Дванадцяте. Маємо прийняти в якості закону щорічний випереджаючий
приріст продуктивності праці відносно підвищення середньої зарплати в
економіці. А от динаміка мінімальної зарплати повинна бути вищою за
зростання її середнього рівня. Тоді з часом можна сподіватися на
зменшення соціальних диспропорцій в суспільстві. ЕП
|